Монах і чай

Того разу я здійснював свою першу подорож на мотобайку Північним Таїландом. Зупинившись на кілька днів в одному з найулюбленіших мною тайських місць – місті Ме Хонг Соні* – я вирішив дослідити його околиці. У путівниках повідомлялося, що за двадцять два кілометри від міста є китайське село, в якому вирощують чай. На той час я вже давно і міцно підсів на чаї (переважно білі та зелені) і ця інформація мене зацікавила.

*Примітка: Ме Хонг Сон – невелике мальовниче місто в горах Північного Таїланду.

Одним листопадовим ранком я виїхав з Ме Хонг Сона на північ у напрямку до бірманського кордону. У горах було прохолодно. Довелося надіти завбачливо захоплену курточку. Краєвиди навколо просто заворожували – смарагдова зелень рисових полів, гори у властивому цим краям загадковому прозорому серпанку і небесна синь. Я періодично зупинявся, щоб сфотографувати все це, настільки прекрасною була природа, що оточувала мене.

Дорога в цих місцях досить складна. Тоді я ще тільки освоював водіння мотобайка і деякі 180-градусні повороти серпантинистої траси давалися мені важко. Але, врешті-решт, дістався я і до села Ме Ау, що має ще й тайське найменування Бан Рак Тай.

Насамперед вирушив я на тайсько-бірманський кордон. Тоді там ще був серйозний пост і перебував тайський прикордонник зі зброєю в руках*. Але, як і всі тайські прикордонники, налаштований він був добродушно і не перешкоджав мені фотографуватися, стоячи однією ногою в Таїланді, а другою – в Бірмі.

*Примітка: автор пише про те, що було «тоді», бо під час інших його відвідувань цієї ділянки кордону, він прикордонників там не зустрічав.

Але настав час спробувати чай, який вирощують у цьому селі. Для цього я вибрав лавку, що знаходиться прямо на березі озера. Господар – китаєць у традиційному одязі, дуже схожий на Джеккі Чана, запросив мене сісти за столик, за яким уже сидів літній буддистський монах в окулярах. Я привітався з ченцем – він із доброзичливою посмішкою кивнув мені. «Джеккі Чан» тим часом приніс на пробу перший улун* (тоді я ще й гадки не мав – що таке улуни). Це був імпритинг – запам’ятовування. Абсолютно незвичайний, приголомшливий, раніше невідомий мені смак і приємний післясмак. Цей чай підкорив мене відразу і безповоротно. Цей чай тихо, але твердо прошепотів мені своєю чайною мовою тонкого смаку: «Відтепер і назавжди я для тебе чай номер один»… І ось уже три роки у мене немає жодних підстав засумніватися в його словах. За цей час, до речі, улунів я перепробував десятки і найрізноманітнішої якості. Але жоден з них для мене не може зрівнятися з моїм першим улунським чаєм. У Ме Ау цей чай називають «Роанжі», я ж його називаю Королівським (Роял)**, оскільки, як на мене, так саме цей улун більше за інших гідний цього титулу.

*Примітка: улун – чай, чия ферментація була перервана штучно. Ступінь ферментації улунів від 15 відсотків до 70.

**Примітка: додам, що цей чай був так названий ще й на честь шанованого мною Короля Таїланду (автор).

Але повернемося до мого імпритингу. Монах запитав мене: чи сподобався мені цей чай. Я відповів, що не просто сподобався, він мене вразив, надихнув, збентежив. Тоді монах поцікавився звідки я. Я відповів. Він запитав: «А чи відомий у вашій країні цей чай?» Я повідомив йому, що в нас про подібний божественний напій не мають ані найменшого поняття. Тоді він подивився мені прямо в очі і вимовив: «Так познайомте ваших співвітчизників із цим чаєм». Мені б у цей момент подумати перед тим, як відповідати, але я якось одразу і легко відповів: «Так, звісно».

Я купив кілька кілограмів вподобаного мною чаю і поїхав оглянути село. Заїхав і на ринок, де продавали ті самі улуни, але, подумавши, що мені не завадить купити ще кілограмчик роанжі улуна, вирішив усе-таки зробити це в крамниці у «Джеккі Чана». Ченця на місці вже не було. «А де старий монах»? – запитав я у господаря крамниці.

• Який монах? – відповів він. – Сьогодні тут ніяких ченців і не було. Та й у нашому селі вони з’являються дуже рідко.

Дивно якось вийшло. Але тоді я не надав цьому великого значення, списав усе на недосконалість англійської, якою говорив «Джеккі Чан». Але далі, в наступні мої відвідування Таїланду, а, точніше, його Півночі зі мною стали відбуватися дивні речі. Будучи якоюсь мірою храмофілом, я обожнюю бувати в храмах Північного Таїланду, особливо побудованих у бірманському стилі. І практично в кожному з цих храмів мені стала ввижатися фігура того старого ченця з села Ме Ау. Навіть не те, щоб ввижатися – я його бачив то в одному, то в іншому храмі, як правило, здалеку, але щойно намагався наблизитися до нього, виявлялося, що або я його з кимось сплутав, або він встигав віддалитися кудись. Спочатку мене це забавляло. Але стався один епізод, який змусив мене задуматися про подальші дії. У тайських буддистських храмах місцеві жителі часто ворожать, використовуючи для цього спеціальні палички. Для цієї процедури береться пенал із цими паличками, той, хто ворожить, його трясе – одна паличка вилітає і за нею робиться ворожіння. В одному з храмів міста Лампанг* я для інтересу вирішив провести цей ритуал. Коли я трусив пенал із паличками, боковим зором побачив, як повз кімнату для ворожіння проходив той самий старий монах і в цей момент одна з паличок вискочила. Я попросив витлумачити її значення ченця, який перебував у приміщенні. Він подивився на неї, підійшов до шафки і витягнув звідти маленький аркушик з кількома словами тайською мовою.

*Примітка: у китайських селах на Півночі Таїланду мало хто добре говорить англійською. Втім, як і в інших селах Таїланду.

**Примітка: місто на Півночі Таїланду.

• Що тут написано – запитав його я?
• Обіцянки слід виконувати.

Так… Скільки вже казав собі: до слів треба ставитися дбайливо або, як кажуть деякі мої донецькі друзі, «за базар треба відповідати». Ну, хто мене тягнув тоді за язик? Навіщо я сказав: «Так, звичайно»? У мене немає здібностей до комерції, у мене інші інтереси по життю, але «обіцянки слід виконувати». І краще пізно, ніж ніколи.

Я пишу ці рядки, п’ю мій улюблений Королівський улун і дивлюся на пакети цього чаю, які лежать на моєму столі і які я привезла для виконання обіцянки, яку я колись дала ченцеві. Цікаво, чи побачу я його ще на Півночі Таїланду?

Друга моя зустріч із чайним ченцем сталася через кілька років після першої. На той момент я привозив тайський чай на батьківщину, але ні про яку комерцію і не думав. Так, для себе і друзів, яким він настільки сподобався, що інший чай пити вони не хотіли. Але друга зустріч стала знаковою

Продовження

Сергій Мазуркевич
Дата написання: 2010 рік
Дата публікації – січень 2025